Степан Васильченко

1878 - 1932
All rights reserved.

Вечеря

В темну кімнату крізь позамерзалі вікна світить місяць. Великі шиби уквітчалися голчастою сосниною, перистим
папоротником, шовковою травою і всякими іншими дивовижними візерунками, що вишив та вимережав славний
морозенко; можна було подумати, що то справді був крижаний будинок північної чарівниці-царівни, а не кватиря
земського вчителя Петра Недбая, в якій ради святого вечора забув протопити шкільний сторож дід Гордій. Сам Недбай
лежав у темному кутку на ліжкові, закинувши ноги на бильця, солодко марив про те, що добре було б піти в хату до якого-
небудь селянина і повечеряти кутею з медом та пиріжками. Зародилася в його така думка зразу після пісного обіду,
дедалі виринала все ясніше і під вечір, коли під грудьми почало щось ссати, вона так засіла в голові, що нічого іншого туди
ніяк не можна було упхнути. Коли ж ніхто не прохав його на вечерю, а самому втручатися в чужу сім’ю в цей святий вечір
йому не хотілось. Тяжко вгадати, чим закінчилися б його думки, коли б під вікнами не зашуміли чиїсь сани і перед самими
дверима школи не почулося голосне "тпру". Думка, що сльотою прив’язла, зразу полинула од Недбая, і він, піднявши
голову, поглянув стурбовано крізь мерзлі вікна, та нічого не побачив. Тим часом заскрипіли в коридорі заморожені чоботи,
і в кімнату помалу всунулась довжелезна постать у кобеняці і в сивій шапці.
— Чи є хто в хаті? — почувся ніжного тембру високий голос. Недбай схопився з ліжка.
— Земляк! — радісно крикнув він на всю кімнату, впізнавши по голосові гостя.— А ти ж казав, що на свята до батьків
поїдеш?
— Ні, братухо, не вдалося, чорт би його забрав,— голосно одповів той, стягуючи з себе всяке барахло.— Та чого це в тебе
темно? Давай світла! Не повезло, кажу, мені цими святами,— казав він далі,— зовсім уже був зібрався в дорогу, пішов у
волость за жалуванням і тут тобі й скоїлась причина.
Засвітили лампу, і незграбна постать, вилізши із кобеняка, стала гнучким, високим хлопцем з худощавим делікатним
лицем; сірі дитячі очі світилися щирістю і самі прохалися до серця. То був сусід по школі і товариш Недбая — Петльований.
Сам Недбай, кремезний, опецькуватий хлопець з розкудовченим чубом і заспаними, трохи насмішкуватими карими
очима, був прямою протилежністю гостеві.
Свіжий голос Петльованого зразу засипав тиху кімнату життям і звуками. Недбай поглядав приязно на товариша, слухав,
всміхався.
— Так от і маю я святкувати в своїх Щупиках,— доводив краю своїй розмові Петльований.— Цими днями все-таки, було,
загляне в школу то те, то інше, і воно немов веселіш було, а сьогодні, знаєш, кожне держиться своєї господи, і я увесь день
сам собі, як неприкаяний ходю по спустілій школі; нема до кого словом обізватися, а ти ж знаєш мою вдачу: ніяк не всидю,
щоб не поговорити з ким, А це перед вечором, як згадав, що скрізь тепер по хатах зайшло свято і люди кутю справляють, то
з усіх кутків моєї школи повіяло такою нудьгою, що хоч собакою вий. То я й надумав: махну я до земляка, та просидимо
вдвох з ним цей вечір, порозмовляємо щиренько, домівку згадаємо.
Через невеликий час Петльований скоренько ходив з кінця в кінець по кімнаті, розмахував руками й говорив
безперестану. Недбай тим часом прийняв свою звичайну позу на ліжкові, стежив за товаришем лінивими, проте пильними
очима і добродушно посміхався.
— Знаєш, їду оце я твоїм селом,— казав, граючи очима, Петльований,— а хлопчики по улицях шамотять по снігу з
вузликами: вечерю носять до хрещених, і у мене зразу виринув у голові малюнок з дитячого життя мого: по хатах горять
привітні вогники, на дорозі сніг яскриться, скрізь по улицях шумлять сани... ми з сестрицею їдемо своєю буланенькою, на
одно око сліпенькою, веземо до бабусі вечерю. Нам чогось так весело, регочемося, борюкаємося на санях, конячку
підхльоскуємо... ньо, маленька! ньо, сліпенька!, а вона, знаєш, так жваво головою потріпує, тюпає собі... Що, може, не
любо? — з щасливою усмішкою звернувся він до Недбая.
— Ні, нічого собі! — щиро сказав Недбай.— Ти, брат, щодо поезії, того... ну-ну, катай далі,— додав він, закурюючи цигарку й
готуючись слухати далі.
Петльований соромливо осміхнувся і почав знову:
— І от вертаємося од баби додому, а вдома вже вечеряти збираються; в хаті, знаєш, прибрано, лавки вимиті, стіл засланий
килимом, якого тільки в рокові свята виймає мати із скрині. По стінах скрізь розвішані рушники, чер-воні-червоні, аж по
хаті від них видніє. На покуті стоять у сіні горщики з кутею та узваром. Перед іконами лампадка горить. Помолившись,
розсаджуємося круг столу. Сім’я наша була велика, не вміщалася за столом, і мене з сестрою, як найменших у сім’ї, завше
садовили обідати десь окремо, тепер же всі зсовувались, пускали і нас за стіл, і ми аж сяяли од щастя. Батько сидить на
покуті, а перед ним височенна гора пиріжків, паляниць і всякого іншого добра; тільки голова його і виглядає із-за них. Він
зовсім ховає голову й питає: "Чи бачите мене, діти?" — А ми вже знаємо, що треба казати: не бачимо, тату! — всі, як один,
кричимо. "Пошли ж, боже, щоб і на той рік не побачили!" — "Пошли, боже!" — вигукуємо так, немовби ми були звідтіля за
верству. А мати сидить край столу, зіперлася на руку, всміхається...
— Ні, що не кажи,— додав зітхнувши Петльований,— а в наших народних звичаях є багато чогось такого щирого, теплого...
У Недбая давненько вже почало знову ссати під грудьми, і він, мало слухаючи товариша, намагався пригадати, чи не
залишився де-небудь у його який сухий калач або хоч шматок хліба.
"Коли б хоч кусок дерева погризти, аби не нудило так",— думав він; та він добре пам’ятав, що ще вчора ввечері він доїв
останнього бублика. Ковтнув слину і став прислухатися знову до слів Петльованого.
Аж той чогось спинився, замовк, покліпав очима і, перемінивши голос і почервонівши, стиха промовив:
— Слухай, земляче, чи не знайшлося б у тебе того... чого-небудь іззісти, хоч хліба шматок... я, бачиш, сьогодні забув
пообідати, так немов того...
Недбай підвівся з ліжка, почухав голову...
— Така, брате, справа, що хоч заріж — нічого не знайдеш,— винувато промовив він.
— Ага! — скоренько сказав Петльований і ще більше почервонів.— Ну, нічого, я так...
Недбай подумав, подумав і швидко майнув у двері, що вели до класу.
Петльований, здивований і зацікавлений, пішов слідом за ним.
Місяць світив у сумні вікна класу; темніли школярські парти довгими рядами, виглядала серед класу дошка. Недбай ходив
поміж партами й шарив під ними руками.
В кімнаті вони стали розглядати, що попалося йому в руки.
В пригорщі у Недбая була ціла купа житніх сухарів, що покидали колись у класі школярі. Сухарі були цвілі, припали пилом і
зовсім не мали вигляду шматка хліба; більш скидалися на шматки трухлої кори або на куски жужелиці. Недбай уважно
оглядав їх до світла, обдував з їх пил. Петльований, перехилившись через його плече, теж зазирав на їх і говорив:
— Покинь, їй-богу, покинь!
Недбай мовчки вибрав один сухар, і він затріщав у нього під міцними зубами.
— Можна! — весело кивнув він головою і протяг руку з сухарями до товариша.
— Чудний ти, їй-богу...— казав соромлячись той.
— Бери, бери! — весело казав Недбай.
Червоніючи й осміхаючись, Петльований протяг помаленьку делікатні свої пальці й потяг одного сухаря...
— Зажди трохи! — сказав Недбай.— Коли бал, так бал. У мене десь є олія, що купив староста для замазки на вікна: тепер
вона якраз нам згодиться! — І через який час Недбай таскав із кухні маленький засмальцьований горщичок з олією.
Повечерявши та помолившись богу, шкільний сторож дід Гордій надів кожуха і вийшов з своєї хати, щоб іти на ніч до школи.
Ступає собі Гордій помаленьку, рипить сніг під його чобітьми, дивиться на зоряне небо. "Так тихо, так ясно,— думає собі
Гордій.— Справедливо, що святий вечір... Це ж недаром цієї ночі Христос нарождається".
Слава ті рожденному,
В яслі положенному,-
підспівує він собі стиха слова колядки.
"І як ото воно, сердешне, витримало під такий мороз у яслях! — дивується Гордій.— Сказано — святеє: і мороз не бере
його..."
Підійшов до школи. У вікні в кватирі вчителя світиться... "Не спить іще,— думає він,— мабуть, сумненько одному на
чужині..." Гордієві стало шкода молодого вчителя. "Ану, загляну, що там він робить, певне, десь книжечки свої читає. Двоє,
— говорить сам собі Гордій, заглядаючи в шибку, в її маленький, незамурований краєчок.— Бач, щупинський учитель
приїхав у гості... Що ж то вони собі роблять? Немовбито щось кушають..." — Гордій підводить до самої шибки старі,
підсліпуваті очі.
"Охо-хо!..— зітхнув він.— Сухарики, сіроми, гризуть... І гість, і хазяїн... Оце так панська вечеря!.." Гордій одійшов од вікна,
став на снігу серед стежки та й загадався. Потім ще раз зітхнув, повернувся і тихо, хитаючи головою, почовгав до своєї хати.
Незабаром дід Гордій стояв на порозі вчителевої кімнати з великим узлом у руці.
— Добрий вечір, з святим вечором будьте здорові! — вітав Гордій хлопців.— Вечерю вам приніс — не погордуйте.
Хлопці оторопіли. Гордій постановив вечерю на столі, а сам, хоч завше любив поговорити на ніч з учителем, тепер став
казати на добраніч.
— Воно все рівно... за спасення душі...— бубонів він стиха, виходячи з кімнати.

1910

Божественна Галя

П’ятнадцятої весни Галя скінчила свою науку в дівочій школі при одному монастирі й на осінь того ж року пішла вже за
вчительку в школу грамоти в маленькому сельці Коритищі.
Маленька, кругловиденька, з терновими мрійними очима, в яких часом палахкотіли веселі дитячі іскорки, з чудовим
ніжним личком, вона зразу прихиляла до себе серце всякої людини. В сусідньому з Коритищем великому селі, де жив
завідуючий її школою, о. Лука, й куди вона заїздила по дорозі на місце, вчителі земської школи прозвали Галю і за її
чудовий видок, і за те, що мала служити в церковній школі, "божественною".
Деякі з їх говорили, що трудно прийдеться Галі в тій школі, бо дівчина вона маленька та ніжна, а коритищанські школярі
всі, як один, здорова махаметня.
Та, знать, не дурно казав о.Лука, що в малому тілі божественної вчительки, на його спостереження, панує великий дух, і
перш за всіх довідалися про це самі коритищани.
Вже третього дня тітка Харитина бачила з свого городу, як під час навчання в школі зразу розчинилося вікно, і з його
прожогом вискочив, як опарений, відомий усьому селу отряха Грицько Прокуда; чуб на Грицькові був скуйовджений, як на
гребені мичка, лице червоне, одежа розхристана. З дверей, навперейми йому, з лінійкою в руках випурхнула вчителька й
легеньким метеликам подалася ловити його по майдані; за нею, вже з усіх вікон і з дверей, повалили школярі,
допомагаючи вчительці впіймати Грицька.
Прудкий і меткий був хлопець Грицько Прокуда, довго не давався нікому в руки, та нічого не міг удіяти він проти такої сили:
загнали його гуртом у глухий куток між лісою та шкільним сараєм та там і накрили.
Там же таки вчителька й прийнялась лічити йому лінійкою в долоню, скільки було то вже йому призначено.
Давши з притиском посліднього ляпаса, Галя взяла Грицька за ухо і, незважаючи на те, що він, як тільки міг, упирався,
брикався ногами та приловчався, щоб укусити її за руку, повела назад до класу. За друге ухо, одпихаючи один другого, вели
по черзі школярі; решта ж, збившись навколо тісною лавою, з сміхом та вереском підштовхували його ззаду.
Навіть тітка Харитина приймала участь у цій події.
— Краще його, баришне, краще! — зіп’явшись на тин, приказувала вона вчительці.— Гарненько намніть йому, шибеникові,
уші: хай не лазить по чужих городах та не псує на огірках гудини.
Довідавшись про це, батьки хлопців виказували своє задоволення і, зустрічаючись з Галею, щоб вона не мала сумніву,
залюбки передавали їй свої батьківські обов’язки щодо ушей та чубів своїх хлопців.
Щось коло п’яти десятків голів з ушима й чубами перейшли до влади Галі. Роботи набралось до смутку; не вистачало
навіть часу, щоб перем’яти всі чуби та уші.
Тоді Галя придумала собі полегшення. В нагороду за "прилежаніє" та "благонравіє" вона доручала цю роботу кращим
школярам, і тоді, коли який-небудь найтихіший карапуз, утерши рукавом носа, брався до сусідового чуба, вона тільки
вичитувала винуватому наставлення.
І дивувалися на селі баби молодій вчительці.
— Тут п’ятеро або шестеро,— казали вони,— та й то не даси їм ніяк ради, а там же тієї дітвори, як хмари: рук на їх не
вистачить.
Помітивши якось, що по ночах на горищі у школі завівся той "дід, що гвіздки вириває" [15] Галя, щоб не було у хаті їй сумно й
скучно, стала закликати до себе ночувати школярів. З того часу в школі стало шумко й весело вечорами, а по домівках
школярі аж плакали та просилися до вчительки ночувати.
Раз, другого дня після того, як побувала Галя в городі, одпускаючи після навчання по домівках школярів, вона наказала
своїм ночліжанам, щоб того дня приходили ночувати зарані; при тому Галя вспіла декому з їх шепнути, що сьогодні ввечері
мається бути в неї щось веселе. Тільки примеркло, в маленькій кімнаті вчительки стояв уже дитячий гам. Дітвори в хаті
було повнісінько скрізь: долі, по лавках, на ліжкові, навіть на печі. Сьогодні вчителька сказала їм, що буде з ними
"приставляти кумедію", яку вона бачила в городі й яка зветься "Сатана в бочці". [16] Сподіваючись чогось дуже для себе
приємного, школярі були тепер у надзвичайно жвавому настрої: вони боролися, бурушкались, ганяли "Панаса", [17] і луна
од школи розносилась далеко по селі. Галі не було між ними; готуючись до спектаклю, заклопотана та серйозна, вона
возилася біля чогось у сторожці-кухні...
Закінчивши, що там було їй треба, вона увійшла до хлопців і звеліла усім замовкнути. Зацікавлені хлопці змовкли одразу.
Виклавши до найменших дрібниць зміст "Сатани в бочці" й зробивши деякі уваги щодо костюмів та поводіння на сцені,
Галя почала роздавати ролі. Хлопці стояли, слухали та аж іржали од нетерплячки.
— Дивися ж, Грицько,— звернулась Галя до відомого вже Грицька Прокуди,— гляди, щоб ти діло мені не попсував!..
Грицько тепер почував себе дуже добре: на його долю прийшлася роль кума, й на слова вчительки він мовчки тільки
кивнув головою та потряс перед собою кулаком: розламаю, мов, і розіб’ю все на світі!
Позатулявши хустками та ряднами вікна, приступили до діла: принесено було розведену в черепочку сажу, червоні папірці
з цукерків, крейду. Актори почали мазатися, як кому подобалось. Публіка стала була вимагати, щоб учителька дозволила й
їм намазатися хоч однією сажею, але Галя пояснила, що ті, що слухають, мазатися не повинні: вони "не приставляють", а
тільки сидять та в долоні плещуть. Все було готове, актори стали розходитися на призначені їм місця: Хома з "другим п’
яницею" — в сіни, кум — під піч (бочки, на жаль, не знайшлося), а Галя, що мала грати куму, вийшла на авансцену перед
публікою, що розсілась напочіпки коло порога.
Тільки вспіла вона, взявшись рукою в боки й жартовливо повівши брівками, проспівати кілька слів своєї пісні, як між
публікою чогось почався регіт; помітивши, що публіка дивиться не на неї, а під піч, глянула й собі туди. Діло зразу
виявилось: Грицько, що тим часом успів уже злагодити собі паперу машкару й розмалювати її чорнилом, начепивши її собі
на лице, тихо вилазив на чотирьох з-під печі. Галя спершу розсердилась.
— Ти, болван, сиди там, поки тебе покличуть! — сердито крикнула вона. Потім глянула ще раз на кума й засміялася: кум
був такий смішний справді в машкарі...
Клацаючи зубами й тріпаючи головою, кинувся він зразу на публіку, що з вереском та сміхом розсипалася по кутках хати.
Якось зразу махнувши рукою на свою першу затію, Галя стала сама реготатись і разом з іншими стала бігати за кумом,
позаду сіпати його за поли. Було дуже весело. Трохи було образливо, що не вона, Галя, головний герой, а Грицько. Галя
згадала, що вона вчителька, і їй мусять усі тут коритись.
... — Грицько, оддай зараз мені машкару! — крикнула Галя, зразу міняючи веселе личко на сердите.
Грицько вдавав, що нічого не чув; він саме почував себе на верху слави, гасав за хлопцями по лавках, по столах, по
стільцях, і розлучитися в цю хвилину з машкарою йому дуже не хотілося.
— Оддай, тобі кажу! — кричала, вже зачервонівши рожею, Галя. — Чуєш?.. Оддай зараз, бо з хати вижену!
Впіймавши якось Грицька за штани, вона стала однімати машкару.
Грицько, певне, теж пригадав, що Галя — вчителька і чи волею, чи неволею, а машкару вона одбере в його,— зітхнув і
оддав.
— Бач який! — казала сердито Галя, держачи вже в одній руці машкару й сердито блимаючи на Грицька очима.—
Підожди, я ще батькові твоєму розкажу, як ти слухаєшся вчительки!
Грицько стояв коло стіни, опустив носа й чухав потилицю.
Пробравши гарненько Грицька, щоб був слухняний, Галя глянула на машкару й її сердите личко зразу повеселіло й
засяяло.
Почервонівши, як півонія, й соромливо осміхаючись, вона взяла машкару пальчиками за кінці, озирнулась на затулені
вікна й притулила її до свого личка.
— А-гу! — протягла вона низьким голосом, звернувшись до публіки, й кинулась у гущину школярів.
У хаті піднялось щось надзвичайне; збилася така курява, що не видно було ні одного лиця: манячили тільки скрізь якісь
червоні плями замість їх. Діти заходилися од реготу, танцювали, качалися по долівці. За гамом і реготом нічого не було
чути. А коло порогу давненько вже стояв з своєю патерицею о. Лука, кричав на все горло, щоб замовклу, й протирав
скоренько свої окуляри, намагаючись роздивитися, що саме діється в хаті. Насилу його помітили.
Один за одним усі стали стихати. Де хто стояв, там і прикипів. Галя, побачивши на порозі свого завідуючого, тихенько
ахнула, миттю зім’яла в руці машкару й скоренько шкрябнула на піч.
— Чи ви переказилися, чи дурману наїлися, чи що це з вами сталося? — кричав сердито о. Лука. — Скільки часу стою та
кричу, а вони й вухом не ведуть:.. Що у вас таке тут діється? — спитав він.
Хлопці мовчали.
— Ну, а вчителька ж де? — знову спитав о. Лука, озираючи очима хату й не знаходячи Галі.
Хлопці тільки переглянулись.
— Пораділи, що вчителька самих у хаті лишила, то зараз і хату згодні перевернути! Де, кажу, вчителька? — звернувся о.
Лука до одного з хлопців, що стояв поблизу.
— Вони... отам,— тихо, заикуючись, одмовив той і показав пальцем на піч.
— Де? — здивовано перепитав о. Лука.
— На печі.
— Як на печі... чого... слаба, чи як? — нічого не розуміючи, питав о. Лука.
Хлопці приходили помалу до пам’яті; деякі почали тихенько пирскати зо сміху.
— Вони засоромилися вас та й сховалися на печі, бо були в машкарі,— сміливо й насмішкувато промовив Грицько
Прокуда, вийшовши з гурту наперед.
По хаті залунав зразу дитячий регіт.
О [тець] Лука мовчки пройшов од порога далі й, високо закинувши сиву бороду вгору, став заглядати на піч. Діти збилися
коло його й зазирали туди ж. Грицько проворно зіскочив на припічок, показав пальцем у куток, глянув на о. Луку й весело
промовив:
— Ось де вони!..
— Анно Тимофіївно, що це з вами сталося? — спитав о. Лука.
Десь на печі почулося хлипання.
— Ай-яй-яй! — докірливо промовив він.— Оце так учителька, оце так божественна вчителька!.. А ви, лобуряки, оце так
лекції вчите? — почав суворо гримати на школярів о. Лука.
Хлопці підняли гомін — почали виправдуватись.
— Годі, годі! — спиняв батюшка.— Знаю вас... становись на коліна!
Хлопці одразу змовкли, і хто де стояв — весело гуцнули на коліна.
— До порогу, до порогу! — показував о. Лука рукою.
Почовгали гуртом до порогу й вирівнялись у два ряди.
— Ану злазьте сюди, панно вчителько! — гукнув на піч о. Лука.
Хлопці радісно заіржали.
— Злазьте-но, злазьте, не соромтесь,— заохочував Галю батюшка,— бушували отут разом, то треба разом і кару приймати.
Галя соромлячись, проте охоче злазила з печі, вважаючи, очевидно, цю кару цілком справедливою.
О[тець] Лука зацитькав на школярів, регіт стих, і Галя, червона, як жарина, спустила додолу очі й стала в ряд школярів, що
їй залюбки, по-товариськи розсунули місце.
О[тець] Лука сів на стільці й почав вичитувати.
Хлопці з лицемірно-скорботними обличчями слухали батюшку й крадьком моргали один на одного, радіючи веселій оказії.
Незабаром Галя теж держала вже руки "по швам", вирівнявшись, як бравий школяр, і в її очах теж поблискував уже
веселий і хитрий школярський вогник.

1910

[15] — "Дід, що гвіздки вириває" — домовик, за забобонними уявленнями слов’янських та інших народів — добрий або
злий дух, що живе в домі, бог домівки і майна.
[16] — "Сатана в бочці" — йдеться про п’єсу В. Дмитренка "Кум мірошник або сатана в бочці".
[17] — Ганяти "панаса" — грати в піжмурки.