Юрій Вавринюк

Генерал

Мене знайшли тi, що не шукали Мене, Я вiдкрився тим, що не питали про Мене.
Книга Iсаї 65:1

Над Єреваном застигла липнева спека. Було важко дихати (давало знати висотне розмiщення
мiста) — i лише розкiшна зелень рятувала вiд тимчасових незручностей це чудове мiсто.

Пополудні на околицi мiста було тихо i затишно, спекотливий дискомфорт майже не вiдчувався.
Старий вузький провулок був безлюдним. Лише в тiнях акацiй лiниво валялися кiлька бездомних
собак, i бiля непомiтної прохiдної ходив взад-вперед ще зовсiм молоденький солдатик. Картина,
гiдна пензля пейзажиста. I не хотiлося навiть повiрити, що цю iдилiю може щось порушити. Але
мiсцевi жителі знали, що мешканцi чудових i затишних будинкiв за високим кам’яним парканом, що
тягнувся на всю довжину вулицi, захоплюються зовсiм не пейзажами. Тут розташувалася секретна
вiйськова частина. Що це за частина — нiхто конкретно не знав. Потрапляти туди нiкому не
хотiлося. Офiцерiв та солдатiв, що тут служили, мало хто i бачив. Здебiльшого до глухих зелених
ворiт пiд’їжджав легковий автомобiль, автоматично вiдчинялася залiзна паща, за котрою було
видно лише одну темну алею незвичних для цiєї мiсцевостi лип, машина зникала в нiй, i знову тi ж
маятниковi рухи вартового: кілька крокiв вперед, кілька крокiв назад.
Країна ретельно оберiгала свої вiйськовi таємницi.

1.
Стрєльцов Федiр був людиною дiйсно вiйськовою. Але не можна сказати, що вiн народився
солдатом. До того ж у глухому тамбовському селi, де сталася його поява на свiт, не було мiсця
для мрiй. Споконвiчний закон боротьби за життя давав йому лише один шанс — бути простим
хліборобом, як десятки його безiменних пращурiв. I навiть не простим — бiднiсть його
стрєльцовського роду не дозволяла пiднятися до нормального життя росiйського селянина. I так,
мабуть, було б до кiнця його нужденного життя, коли б не подiї сiмнадцятого року. Волею долi (а
чи долi?) вiн був раптом втягнутим у громадянську вiйну. Бiднiсть Федора дуже допомагала
комiсарам: намалювавши перед селом на стихiйнiй сходцi барвистi картини майбутнього
прекрасного i, головне, ситого життя, вони прихилили до себе молодого юнака, який добре вже
пізнав убогість. Без особливих роздумiв вiн сприйняв пропозицiю вступити до Червоної армiї i
разом з кiлькома такими ж новоспеченими солдатами пiшов шукати своє щастя. Йому не було чого
втрачати, перспектива жити у казковому суспiльствi була досить привабливою.
З дитинства його навчили одному — здобувати хлiб щоденний. А тут потрiбно було вбивати. Хоча
сiм’я постiйно мала у всьому нестачу, в одному не можна було вiдмовити — в чесностi та
слухняностi. Чеснiсть, мабуть, була вже спадковою, а слухнянiсть... За багато столiть безправностi
росiйський селянин звик бути слухняним. I тому, дякуючи випадку i цим рисам характеру,
Стрєльцов став вiйськовим. Звиклий у всьому коритися старшим, спочатку батьковi, пiзнiше
командирам i комiсарам, на нього незабаром була звернута увага, i вiн потрохи почав пiдiйматися
у званнях i чинах. Пiсля закiнчення вiйни перед ним постав вибiр: куди податися? Господарство,
якщо можна було б так назвати його бiдну власнiсть, зруйноване, сiм’ї немає; тому рiшення
залишитися в армiї виникло якось саме собою, у будь-якому разі, сите життя було забезпечене.
Так Федiр став вiйськовим.

Важка, виснажлива солдатська доля загартувало Стрєльцова, а наполегливість стала головною
силою, яка піднімала і піднімала його по щаблях кар‘єрської драбини. І наприкінці тридцятих років
він вже був генерал-лейтенантом, отримавши разом з погонами нове місце роботи — Єреван.
Саме той Єреван, який різко поділив його життя навпіл: до ЦЬОГО — і після ЦЬОГО...

2.
Стрєльцов втомлено поглянув у вiкно. Пiвденне сонце почало другу половину свого шляху i
котилося вниз, чіпляючись за кам’яні шпилі Кавказу. Спека, що стояла над мiстом, тут була
непомiтна. Одноповерхова споруда секретної вiйськової частини тонула у тiнi дерев, до того ж на
всiх вiкнах стояли масивнi жалюзi, котрi у випадку необхiдностi могли стати захистом і вiд куль. Крiм
того, у кабiнетi генерала була встановлена остання новинка технiки — кондицiонер, але
користувався вiн ним дуже рiдко. Сама обстава кімнати по-вiйськовому сувора i непримiтна.
Основними меблями були численнi шафи з папками та книгами, i масивний старовинний стiл, що
стояв посеред кiмнати. Нiчого зайвого, нiчого такого, що вiдволiкало б. Тут Стрєльцов належав не
собi, а лише — країнi. Тут не могло бути нiчого, що говорило б про особисте, не причетне до
роботи. Навiть в думках.
Майже цiлий день господар кабiнету просидiв за робочим столом. Щось читав, робив помiтки,
писав, заклеював пакети, дзвiнком викликав ад’ютанта, давав короткi накази i знову поринав у вир
паперової бюрократiї. Але думка про бюрократiю могла виникнути лише у стороннього
спостерiгача. Тут було щось важливiше, нiж паперові справи. Через цей стiл проходили десятки,
сотнi, тисячi доль, вiд простого розчерку пера часто вирiшувалося питання життя або смертi.
Стрєльцов не любив паперiв. Але вiн звик думати i дiяти по-вiйськовому, без сумнiвiв та особистих
амбiцiй, i тому роботу виконував бездоганно чiтко, акуратно i з повною вiдповiдальнiстю.

У кабiнетi час для нього зупинявся. Коли були якiсь термiновi справи, вiн працював до
переможного кiнця, навiть якщо цей кiнець губився далеко за пiвнiч.

Сьогоднi роботи було небагато. Стрєльцов поглянув на годинник: ще година-пiвтори — i можна
буде йти додому. Вiн пiднявся з-за столу i почав походжати взад-вперед по кабiнету: розімнути
втомлені м’язи. Пiсля коротенького відпочинку генерал знову занурився у свої справи. Лише
шелест паперiв i рiвномiрний хiд старовинного годинника порушували державну тишу.

Стрєльцов настiльки поринув у свої справи, що спочатку не звернув уваги на легенький скрип
дверей. Частина найретельнiшим чином охоронялася, тому генерал не звик чогось боятися — тут
вiн був на всi сто відсотків впевнений у своїй безпецi. Деяку мить вiн ще по інерції прокручував у
думках найскладнiшi ходи державної гри i раптом мимоволi здригнувся: адже дверi на замку, нiхто
не мав права заходити самовiльно в кабiнет. Вiн машинально пiдвiв голову: прямо перед ним, бiля
робочого столу, стояв старик середнього зросту у довгому бiлому одязi. На плечi спадало таке ж
бiле волосся, очi, наче голки, прямо дивилися на нього. Генерал, мов заворожений, сидiв не
рухаючись, у його душi ворушилося давно забуте почуття — страх. Вiн знав краще свого iменi
численні iнструкцiї, як діяти у непередбачених ситуаціях, завжди мав із собою пістолет і, мабуть,
ніколи не задумувався б, що робити, але зараз забув все. Декiлька секунд старик мовчки дивився
на розгубленого генерала, потiм неголосно, але чiтко i владно промовив:

— Я — посланець вiд Бога, прийшов сповiстити, що ти повинен покаятися.

I — зник.

Нi, не розчинився у повiтрi, не зменшився, не вийшов, а саме зник. Як це сталося, Стрєльцов не
мiг собi пояснити, але у наступну мить до нього повернулася свiдомiсть — i вiн кинувся до дверей.
Дверi були замкнені на замок. Вiн клацнув замком i вискочив у коридор, налякавши чергового
офiцера за столом.

— Ти кого до мене впустив? — закричав i вихопив пiстолет.

Офiцер вiд несподiванки не мiг промовити i слова.

— Кого впустив, запитую?

— Товаришу генерал-лейтенанте, але ж дверi були замкненими зсередини, i нiкого тут не було...
нiхто до вас не заходив... — у словах офiцера було здивування i розгубленiсть.
Стрєльцов вiдразу ж зреагував на логiчнi докази чергового i схолонув. Дiйсно, у будинку чотири
пости по двi людини, до того ж ззовнi чотири чоловiки таємної охорони. Ключ вiд дверей лише у
нього. Щоб вийти з незручного становища, термiново викликав чергового по частинi i помiняв усi
пости.

Через 20 хвилин, трохи заспокоєний, генерал увiйшов до себе в кабiнет. Вперше вiн вiдчув тривогу
в душi. В Бога вiн не вiрив нiколи. Мало того — не знав про Нього нiчого. У батькiвському домi було
не до Бога. А тут зробили з нього зразкового атеїста. Тому слова незвичайного старика не
говорили йому абсолютно нiчого. «Який посланець? Яке покаяння?» — для його свiдомостi вони
були такими далекими, як релiгiйний свiтогляд африканського дикуна. Щоб не дуже засмучуватися,
вiн раніше нiж звичайно пiшов додому. Як досвiдчений працiвник НКВД, вдома, зрозуміло, не сказав
нi слова — це був безаперечний закон мовчання.

Але найдивніше було наступного дня. Майже в той же час перед наляканим генералом постав той
же самий старик i, сказавши тi ж самi слова, зник. Тепер Стрєльцов, боячись потрапити у незручне
становище, не кинувся у коридор до чергового, — вiн мовчки сидiв за столом, на якому були
порозкиданi папери з грифами «Таємно», «Цiлком таємно», i з сумом думав, що втрачає розум. Те,
що вiдбулося, не вкладалося нi в якi рамки його особистого пiзнання свiту. В мiстику вiн не вiрив, а
фiзичнi закони нiчого не пояснювали. Порадитися нi з ким не можна, — знав, на цьому може
закiнчитися його кар’єра. Залишалося лише одне — чекати.

Чекати довелося недовго — до наступного дня. З особливою пунктуальнiстю старик прийшов
знову.

I ось тодi, пiсля знайомого питання, Стрєльцов, подолавши страх та незручнiсть, вiдважився
нарешті тихо запитати:

— Що менi робити?

У поглядi дивного пришельця щось змінилося. Разом iз суворiстю промайнув вогник доброти i
прихильності.

— Я вкажу увi снi... — Його обличчя прийняло знову суворий вигляд, i вiн зник.
Додому Стрєльцов iшов, немов у гарячцi. Його мучило одне запитання: «Як вибратися з цього
безглуздого становища? Чого вiн до мене причепився?» Вiн вже не вимагав пояснення, готовий був
забути все, але слова впертого старика висiли над ним, неначе дамоклiв меч, i неможливо було вiд
них звiльнитися.«Як же я конкретно повинен покаятися? Перед ким? В чому? Що за нiсенiтниця
мене переслiдує?.. Невже так сходять з розуму?» — шепотiв вiн збентежено.

Наступну нiч чекав i не чекав. Хотiв знайти вихiд iз цiєї безглуздої ситуацiї i в той же час не хотiв
продовження неприємної iсторiї. Вiн чекав, коли зможе, накiнець, зiтхнути i забути все, як
забувається жахливий сон пiсля пробудження. Федiр довго не мiг заснути, крутився в лiжку i
вiдтягував час. Заснув раптово... Снам вiн нiколи не придiляв уваги, але зараз було щось бiльше
нiж сон. Вiн пiдсвiдомо розумiв, що спить, але знав, що зараз дадуть вiдповiдь на хвилююче його
питання. I все було настiльки реально i конкретно, що пiсля пробудження Федiр навіть
засумнiвався, чи був це сон. Перед ним з’явилася незнайома вулиця, але вiн чомусь знав її назву,
якоїсь незвичної архiтектури непримiтна споруда i її номер. Всерединi цього будинку стояли ряди
стiльцiв i стiлець, на який вiн повинен сісти. Хтось невидимий, але присутнiй поруч, — Стрєльцов
це добре вiдчував — без жодного звуку назвав день i годину, коли він повинен прийти сюди.

Видiння раптом обiрвалося. Обливаючись холодним потом, генерал прокинувся i сiв у лiжку.
Годинник показував п’яту ранку. Вiн завжди вставав у шiсть. Вставав сам, без будильника,
пiдкоряючись якомусь внутрiшньому розкладу. Але зараз було не до сну. Стрєльцов встав i пiшов
вмиватися. Пiсля холодного душу вiн повнiстю прийшов до тями i тепер можна було подумати про
те, що сталося. Щоб не турбувати дружину, вiн пiшов на кухню, сам заварив для себе мiцного чаю.
Обпiкаючи горло, випив маленькими ковтками. Напружуючи всi зусилля, Федiр старався знайти
пояснення незвичайному видiнню в кабiнетi i сьогоднiшньому сну. Перебираючи в пам’ятi всi
подібні випадки, не мiг вiдшукати переконливих пiдтверджень тiй чи iншiй теорiї. Якби зараз хтось
сказав, що це дiйсно Бог з’являвся йому, вiн би просто розсмiявся. З вiруючими йому доводилося
зустрiчатися лише в дитинствi, коли ходив з батьками в церкву, та iнколи по роботi. Iз спогадiв
дитинства залишився лише гунявий голос мiсцевого попа i п’янкий запах воскових свiчок. При всiй
своїй байдужостi до релiгiї до цього часу церковний запах стояв ще перед Федором, пробуджуючи
у душi якусь далеку щемливу бiль. Про вiруючих йому неодноразово нагадували численні iнструкцiї,
оголошуючи тих людей ворогами народу. Вiн свято вiрив у це, робив те, що вимагали вiд нього,
але безпосередньо з ними не стикався. Та по роду своєї служби i не мiг. Тому питання про вiру
вважав несерйозним i не вартим особливої уваги.

Спочатку у його свiдомостi промайнула думка про божественне втручання, але вiдразу ж вiдкинув
її: нерозумно у таке вiрити. Вiдкинув i здивувався, чому вiн так вперто гонить вiд себе думку про
Бога, наче б чогось боїться? Звiдки цей страх? Невже вiн став серйозно сприймати релiгiйнi байки,
в якi вiрять лише напiврозумнi бабусi, що чекають смертi? Федiр вiдчайдушно боровся з цим
дивним вiдчуттям, але все бiльше переконувався, що не в силах що-небудь зробити. Залишилося
одне: скоритися цiй невидимiй таємничiй силi, проти якої не мiг встояти його чекiстський характер.
До того ж прокинулась i просто цiкавiсть: що це за будинок вiн бачив увi снi i чи дiйсно вiн iснує.
Адресу, як не дивно, Федiр запам’ятав чудово.

Вiн викликав автомобiль, одягнувся i пiшов у спальню розбудити дружину. Вона здивовано
подивилася на чоловiка — дуже пiзнi повернення не дивували її, але зранку все було точно за
розкладом, а обов’язковий снiданок був її турботою. Вiрна своєму обов’язку не запитала нi про що.

Стрєльцов вийшов з дому. Машини ще не було, вiн закурив i сiв на лавчинi бiля будинку. З великим
задоволенням пройшовся б зараз по безлюдних прохолодних вулицях, остуджуючи голову, яка
відмовлялася працювати.

Загудiв мотор. Ад’ютант вiдчинив дверi, генерал сiв — i машина помчала по безлюдних
єреванських вулицях. Виходячи з автомобiля, кинув на ходу:

— Капiтане, зайдете до мене.

Молодий ад’ютант в чеканнi стояв бiля дверей. Стрєльцов якось дивно подивився йому в очi i дав
наказ:

— Поїдете ось за цією адресою i доповісте, що там знаходиться.

Капiтан пiшов, а господар кабiнету занурився в папери. Вiн вже повнiстю отямився, i незабаром всi
побічні думки залишили його.

Несподівано загудiв внутрiшнiй селектор. Генерал зняв трубку: до нього просився ад’ютант. Вiн
натиснув кнопку i через хвилину в тривожному чеканнi дивився на свого пiдлеглого.

— Товаришу генерал-лейтенанте, дозвольте доповiсти! За даною адресою знаходиться
громадська споруда, очевидно, релiгiйна. Там висiв розклад якихось богослужінь, я на всякий
випадок переписав, — вiн протягнув аркуш паперу.

— Добре, ви вiльнi.

Стрєльцов покрутив поданий йому папiрець, кiлька разiв перечитав, згорнув учетверо i заховав
собi у кишеню.

Теплим ранком до молитовного будинку на околицi мiста, не поспiшаючи, пiд’їхав чорний
автомобiль. Офiцер, який вискочив майже на ходу, вiдчинив заднi дверi. Звiдти вийшов чоловiк в
генеральському мундирi i широкими кроками попрямував до будинку. Офiцер залишився в машинi.

Стрєльцов вмiв приховувати почуття, i зараз нiхто не мiг би сказати, що робиться у нього в душi.
Будинок був дiйсно таким, як i ві снi: тi ж самi східці, дверi. Коли вiн увiйшов, зо три десятки
присутнiх там чоловiків та жiнок мимоволi обернулися i з тривогою поглянули на нього. Подолавши
миттєву незручнiсть, зняв кашкет, озирнувся i впiзнав вже знайоме примiщення. Повернув голову
направо, внутрiшньо здригнувся — ЙОГО мiсце було вiльним. За невеликою трибуною, яка була
чомусь оббита синьою, а не червоною тканиною, стояв лiтнiй чоловiк i щось говорив. Коли
Стрєльцов увiйшов, той лише подивився на нього, але не перервав своєї промови. Хтось ззаду
взяв його за лiкоть. Вiн обернувся — йому пропонували сiсти. I — о небо! — пропонували саме
ЙОГО мiсце. I тут нерви здали, Федiр не витримав душевної напруги, яка накопичувалася за
останнi днi, i повнiстю вiддав себе пiд владу цiй таємничiй силi, що несподiвано увiрвалася у його
життя i привела сюди. Неначе у снi, вiн пiшов i сiв на лаву. Трохи освоївшись, став слухати
«доповiдача». З кожним словом йому ставало не по собi. Спочатку страх, а потiм розгубленiсть
оволодiли генералом: i тут говорили про покаяння. До того ж говорили, здавалося, особисто йому,
це вiн зрозумiв вiдразу. I ось тодi ця сила, яку вiн останнiми днями вiдчував поруч, тепер повнiстю
оволодiла ним. Щось незвичне, незнайоме i в той же час заспокійливе стало проникати у його
думки, почуття, тiло. Вiн не боронився, покiрно вiддав себе долi. Але одне виразно стукало у його
головi: «Повинен покаятися! Повинен!»

Щось перевернулося у його душi. Чомусь захотiлося плакати. Плакати просто так, без причини,
для внутрiшнього заспокоєння, виливаючи всю гiркоту, що накопилася у його серцi, плакати, як
колись у дитинствi, сховавшись обличчям у материнський фартух. Але було соромно. Генерал — i
плаче? Стрєльцов не мiг сидiти. Його немов гнали, штовхали у спину.

Промовець закiнчив говорити несподiвано i незвичайно. Не дивлячись на Федора, вiн промовив,
здавалося, особисто йому: «Нинi день спасiння...» Всi сказали «амiнь», встали на ноги i
незлагоджено заспiвали: «О, прийди, заблудший грешник».

Стрєльцов теж встав. Мовчки i розгублено слухав слова пiснi, яку співали також для НЬОГО. I як
тiльки закiнчили останнiй рядок, сталося щось взагалi незрозумiле. По обличчю генерала
покотилися нестримнi важкi сльози, i вiн голосно, з болем i надiєю промовив:

— Прошу... помолiться за мене...

Бiльше сказати не мiг нiчого. I бiльше нiчого не бачив. Сльози розмили все навколо, i вiн впав на
колiна. Нiколи в життi, за винятком обов’язкової в дитинствi «Отче наш», вiн по-справжньому не
молився i не знав, як це робити. Вiн лише плакав i шепотiв:

— Прости... Прости... Прости...

Тепер йому не потрiбно було нiчого пояснювати, нiчого доказувати, вiн тепер реально, фiзично
вiдчув Бога, який — неймовiрно! — простив йому. Генерал молився без слiв, внутрiшньо
зливаючись з Тим, з волi Якого стояв тут.

Скiльки вiн простояв на колiнах, не пам’ятає, але коли пiднявся, то крiзь сльози побачив радiснi
обличчя незнайомих йому людей. Обiймав кожного по черзi, радiючи, як дитина, не знаючи, що
їхня перша зустрiч буде i останньою. Хотiлося одним ударом покiнчити з минулим, таким далеким
та сiрим, майже нереальним. Рiшуче дiстав з кишенi партквиток.

— Друзi, що менi з ним зробити? Я його зараз порву та викину!

Літній чоловік, який, як зрозумів Федір, був тут за старшого, лагідно поклав йому руку на плече:

— Не поспiшай, не потрiбно цього робити, нехай буде в тебе. Не в партквитковi справа, головне,
щоб серце було чистим. Зараз для тебе основне — не втрачати того, що придбав. Ми не можемо
порадити тобi щось конкретне, але пам’ятай, що спокiйного життя не буде, старайся завжди
керуватися Духом Святим. Вiн дасть сили, мудростi i терпiння.

Зустрiч була недовгою. Розлучалися, як рiднi, зi слiзьми в очах.

Генерал сiв у машину:

— В полiтвiддiл.

Машина, проскочивши будинок, де працював Стрєльцов, завмерла бiля подiбної споруди в кiнцi
алеї. Рiшучими кроками генерал-лейтенант зайшов в кабiнет свого заступника з полiтичної
частини, який чергував того дня, поклав йому на стiл партквиток i спокiйно сказав:

— Я виходжу з партiї. З сьогоднiшнього дня я знайшов Бога, а це не сумiсно нi з партiйнiстю, нi з
моєю посадою, котру я займаю.

Сивий полковник довго сидiв за столом, намагаючись щось сказати, але лише безпомiчно
вiдкривав рота. Вперше в життi вiн бачив, як солiднi генерали втрачають розум.

3.
Анатолій нерішуче переступив поріг старої кочегарки. До краю стомлений, як духовно, так і
фізично, він з радістю погодився на пропозицію свого товариша по нещастю піти до «своїх». У
цьому таборі він пробув лише тиждень. Після довгих місяців пересильних камер, смердючих
вагонів та піших етапів нове місце здалося мало не раєм. У будь-якому випадку воля не була
обмежена квадратним метром на двох. Але праця вимотувала повністю, і до вечора він був
нездатним ні до чого. Він взагалі занепав духом. Тому ця новина, яку сповістив сьогодні Микола,
віруючий брат, що йшов пліч-о-пліч з Анатолієм від самого початку їхнього етапного життя,
порадувала і вселила маленьку надію. Миколі вдалося познайомитися з віруючими, що
знаходилися в таборі, і ось сьогодні після роботи вони домовилися зустрітися в кочегарці, де
працював старенький брат. І ось кочегарка. Всередині було темно, світла не вмикали, щоб не
привертати уваги. Лише червоні спалахи, що проривалися з-під прочинених дверей топки,
освітлювали худі обличчя ув’язнених.

Микола з посмішкою обняв трьох братів — з двома він був вже знайомий. Ті підійшли до Анатолія і
по-братськи поцілувалися. У цьому поцілунку було щось тепле, рідне і, здавалося, таке далеке.
Непрошена сльоза покотилась по небритій щоці.

— Ну що ж, сідайте, де зручніше, будьте як свої, — господар кочегарки махнув рукою у бік купи
нарубаних полін. Можливо, ще хтось прийде — ось і зібрання вже.

Анатолій підбадьорився. Хоч якими жахливими були життєві обставини, та спілкування все-таки
радувало. Не встиг добре роздивитися, як двері широко розчинилися — і на фоні світлого квадрату
з’явилася висока фігура чоловіка з великою пишною бородою.

— Ось і наш генерал навідався, — весело сказав хтось.

— Вітаю, друзі. — Він підійшов до кожного, привітався. Наблизившись до Анатолія, побачив його
змучене обличчя, відречений погляд, обняв, поцілував і, поплескавши по плечі, посміхнувся:

— Чому сумуєш, брате? Зажурився? Не падай у відчай. У нас тут такі хлопці, що не дадуть
пропасти. Так, друзі?

Всі посміхнулися. Здавалося, що разом з цією людиною у в’язничну споруду кочегарки прорвався
яскравий промінь світла і тепла. Увесь його вигляд випромінював таку незвичайну в цьому Богом
забутому місці радість, що посмішка мимоволі з’являлася і на обличчях оточуючих. Анатолій
дивився на це сяюче обличчя і не міг повірити, що бачить перед собою такого ж ув’язненого, як і
він сам. Але головне, що його вразило, — це непідробна щирість посмішки його нового знайомого.
Зненацька для себе Анатолій відчув, як ніжне тепло огорнуло його серце, як охолов його
бурхливий протест на несправедливе ставлення до нього тих, хто мав над ним владу.

Зав’язалася розмова. Як звичайно, у подібних місцях перші запитання до новачків: хто такий,
звідки, чому? Анатолій і Микола коротко розповіли про свій шлях до цього місця. Нічого особливого
— звичайний шлях тисяч подібних молодих братів, що відмовилися від служби в армії в ім’я віри.
Старожили мовчки слухали і думали: «Що чекає цих чергових страдників Христа?» Хто-хто, а вони
то добре знали місцеві умови. Закінчивши розповідь, Анатолій сумно опустив голову: його також
турбувало майбутнє. Молодий як фізично, так і духовно, він зігнувся під важкою ношею долі.

— А ти, я бачу, взагалі розкис, — бородатий подивився йому в очі. — Невже віри не маєш, брате?
Це для інших тут хороняться надії, а для нас з цього місця починається небо. Ти як, хотів бути
християнином і без труднощів? Тут ми ростемо як діти Божі, і потрібно дякувати Йому за це.

Анатолій з подивом дивився на свого співрозмовника. За останні місяці він вперше чув слова про
Бога, про віру з інших вуст. І такі оптимістичні. Вперше він вловив себе на думці, що так мало
звертався до Бога з надією і впевненістю. Якщо і знаходив слова молитви, то це лише був крик про
допомогу, крик відчаю і розпуки.

Бородатий ще щось говорив, але Анатолій з сумом думав про те, як випробування похитнули його
віру, знесилили і віддалили від Бога. Ця людина, з якою він знайомий всього кілька хвилин, підняла
у душі цілу бурю. «Боже, прости мені мою слабкість», — стомлено прошепотів.

— Федоре Миколайовичу, розкажіть про себе, це буде найкращим підбадьоренням для молодих
братів, — запропонував хтось.

— Що ж я можу про себе розповісти?.. Ось про любов Божу і про те, що Він зробив зі мною, я буду
розповідати до кінця життя...

Він задумливо подивився у прочинену топку. Там палало полум’я, розкидаючи по сірих небілених
стінах багряні спалахи, і вони були наче відблиски надії у цій морозній засніженій тайзі. Федір
Миколайович зручніше сів на полінах біля стіни і, не поспішаючи, почав свою розповідь. Анатолій
сидів не рухаючись і не дихаючи: те, що він чув, було подібним на казку, яку читали йому в
дитинстві батьки. Але стогін вітру за вікном, низька чорна стеля і рвані арештантські роби
повертали його до реальності.

...Оповідач закінчив на епізоді своєї незвичайної зустрічі з Христом і довго мовчав, дивлячись прямо
перед себе. Всі також мовчали, боячись перервати історію. На мить задумавшись, Федір
повернувся до Анатолія:

— Ну а продовження мого шляху було таким же чудовим, як і моє навернення, хоча, мабуть,
набагато важчим, ніж ваші сьогоднішні страждання. Я був непростою людиною, які тоді
мільйонами душилися державною машиною, і тому розмова зі мною була також не простою.
Відразу ж після «дикого» вчинку в кабінеті політрука з Москви прибула спеціальна група військової
прокуратури для розслідування справи. У зв’язку з тим, що я займав таку високу посаду, було
почате ретельне розслідування. Мене взяли під домашній арешт: випадок винятковий, тоді в
більшості випадків відразу ж посилали на розстріл. А мою справу розслідували три роки — лише
пізніше я зрозумів в цьому Божий план — це для того, щоб я зміг добре вивчити Біблію. За цей час
я вивчив її майже напам’ять. Дружина мене відразу ж залишила, до цього часу я не знаю про неї
нічого.
І ось суд. Вирок звичайний — розстріл. Потягнулися місяці підозрілого довгого чекання. Не знаю
стараннями кого — від мене відвернулися практично всі — з Москви несподівано надійшло
помилування. Смертний вирок замінили на 25 років позбавлення волі. І почалося моє сходження в
небо. Спочатку потрапив у закритий табір офіцерського складу. Настільки закритий, що у глибоку
гірську ущелину, де він знаходився, навіть літом сонце заглядало всього на дві-три години, зимою
його не було взагалі. Там я пробув два роки. Те, що я вийшов звідти, можна назвати чудом Божим.
Там не розстрілювали, але не вдавалося звідти вибратися нікому. Це були живі покійники. Я можу
сказати, що бачив тут, на землі, пекло...

Федір замовк. За довгі роки спільного життя старим друзям-християнам не вдавалося дізнатися від
нього більше нічого про це жахливе місце: ні де воно знаходиться, ні що там робили. Генерал
чомусь вперто мовчав, а наполягати і розпитувати соромились.
— З Божою допомогою я вийшов звідти неушкодженим. Але одне твердо знаю: якби не Його
присутність, то я б там назавжди залишився. Лише Божа рука тримала мене і, звичайно ж, вивела.
За цей час пройшов кілька таборів — і ось уже сімнадцять років такого життя. Якби все почати з
початку — іншого шляху не уявляю. Часто задавав собі запитання: «Чому Бог вибрав саме мене?
Чому таке незвичайне відкриття? Для свідоцтва? Для Божої слави?» Мабуть, лише там, біля Його
ніг, зрозумію до кінця все. Але найвірогідніше пояснити те, що відбулося, можна любов’ю Божою. А
до кінця нам її не осягнути нікому... Навіть мені...

Анатолій мовчки сидів, опустивши голову. Гама протиріч гнітила його серце, але головне — він
відчував, як втрачена присутність Христа знову поступово наповнює його, як тепло і ніжно руки
Того, Хто колись також терпів гоніння від людей, піднімають і окрилюють його. Значить, і тут, у цій
промерзлій тайзі, можна також бути щасливим. Хтось підвівся вкинути у топку дров. З відчинених
дверцят вирвалася червоно-жовта заграва, освітлюючи коло друзів і ще більше згущуючи темряву
навкруги. Вікна вже не було видно — на вулиці стояла ніч. Неначе видима присутність Христа,
горів у цій темряві вогонь кочегарки, осяваючи мужнє, обпалене вітром та життям, спокійно-
щасливе обличчя старого генерала.

Від автора. Події, що сталися з героєм, є реальними. Про них мені розповів один віруючий, якому
довелося відбувати покарання разом із Стрєльцовим (прізвище та ім’я теж реальні) на початку 50-
х років в одному із таборів Росії, і я подаю цю історію з його слів. На жаль, йому попри всі старання
не вдалося після звільнення розшукати генерала (ще до звільнення оповідача Стрєльцова


                                              Палаюче вугілля

     Старий Максим помирав.

     Власне, хвороба була неважкою, але змусила його лягти у ліжко, чого раніше ніколи з ним не
було. Можна було б надміру не перейматися цим — за кілька днів лікування все минулося б, але
зараз це не той випадок. Максим був матеріалістом. Матеріалістом у тому розумінні, що сприймав
дійсність такою, якою вона є, не задумуючись i не аналізуючи. Тому всі балачки щодо якоїсь душі
вважав порожніми i не вартими уваги. Навіть саму смерть бачив як логічний i закономірний фінал
(«зариють, як собаку»), а отже, й не боявся її.
     Але тепер з ним коїлося щось не те. Він з подивом i страхом відчував у собі щось (якщо взагалі
там оте «щось» було) незрозуміле, чого не міг ні пояснити, ні вгамувати. Бувало, в деяких життєвих
обставинах йому мимоволі доводилося мати справу з незрозумілою силою, яку величають совістю,
i яка деколи підсовувала йому свиню, ставлячи перед самим собою у незручне становище. Та
виховання, навколишнє життя, суспільний стан навчили досить швидко справлятися з нею, тому
вона особливо не турбувала старого колгоспного активіста. Але тут було щось жахніше від совісті.
Він відчував смерть. Цю саму смерть, про яку не думав, якої не боявся i яку в іншій ситуації
сприйняв би як належне, як списання старого колгоспного iнвентаря, що не раз доводилося
робити. Та вона виявилася зовсім не такою. Не як проста констатація закінчення життя-буття, а як
щось реальне, що може спричинити страх, біль, розгубленість, а то й розпач.
     Він ніколи раніше не аналізував своїх вчинків, свого минулого, тому докори сумління не дуже
дошкуляли йому. А тут раптом чітко почали виростати образи минулого, того, що давно забулося i
поросло травою. I, що найбільш нестерпно, ці згадки котилися навалою i поставали перед ним з
позиції добра-зла. Максимові стало моторошно. Ніколи в житті з ним не траплялося нічого
подібного, він навіть розгубився. Звідки ці спогади? Що було, то було. Та настирливі полотнища
прожитого насували на нього, як несподівана гроза літнього дня. I чомусь все чіткіше в цьому
примарному сплетенні подій, образів, людських постатей вимальовувалося обличчя вродливої
панi Лядуховської...
      ...Iшов осiннiй сльотливий дощ. Важкі бруднi хмари, здавалося, тиснули на землю своїм мокрим
тягарем, від чого залишки блідої рослинності, немов притоптані, щільно слалися долі. День не
обіцяв нічого приємного, окрім тонкого дрібного павутиння дощу i такого ж паскудно-сіруватого
настрою.
     Але Максим не помічав навколишньої сльоти. Він виконував важливе державне завдання — i
ніяка негода не могла завадити цьому. За останні місяці в його житті сталися такі величезні зміни,
що минуле здавалося давно забутим i нереальним. Він нарешті дiждався радянської влади.
Набридливе напівпідпілля закiнчилося, буржуазна Польща вiдiйшла в iсторiю, i тепер хвиля
останнiх подiй пiдняла його на самий гребiнь, перевернувши рiвномiрний, на перший погляд, хiд
життя звичайного волинського села. Максим не прагнув особливих посад, не рвався до
керівництва, був задоволений тим, що може чимось, хоч невеликим, але реальним, послужити
новій владi. Тому активно включився в будiвництво такого казкового, такого бажаного i такого
близького майбутнього.
     Сьогодні вiн устав дуже рано, дарма що напередоднi допiзна затримався у сiльськiй радi.
Навiть не снiдаючи, пiшов до заможнiшого односельчанина i вiд iменi нової влади взяв пару коней
(своїх не було, бiдняк). Будiвництво комунiзму вимагало усунення усiх перешкод, а найбiльшою
перешкодою були, звичайно ж, пани. Як от панi Лядуховська, яка мешкала неподалiк на хуторi.
     Саме до неї i потягнув возом Максим ще з кiлькома сiльськими активiстами.
     Як представник експлуататорського класу, а тим бiльше як полячка, вона не мала права
проживати на територiї не лише майбутнього колгоспу, але i країни. Згiдно вчорашньої ухвали
Лядуховська повинна була протягом доби перетнути Буг — невидиму риску, що роз’єднувала два
свiти, двi iдеологiї i чиєсь майбутнє.
     Розмова була безпристрасна i коротка. Максим з почуттям високого обов’язку, зверхностi та
неприхованої злорадностi наказав збиратися в путь-дорогу.
     Лядуховську вiн знав добре i, хоча не мiг сказати про неї чогось негативного, завжди ховав
неприязнь. Його бiльше дратували її хорошi риси. Вона з повагою i розумiнням ставилася до всiх
навколишніх: до людей свого кола, до односельчан i наймитiв. Спокiйна, врiвноважена, панi
Лядуховська викликала «класову» ненависть у Максима. Щира католичка, вона не раз виявляла
свою вiру не стiльки своїм обов’язковим щонедiльним вiдвiдуванням сусiднього костьолу, скільки
самим життям.
     I ось тепер Максим сидiв за довгим столом i з iронiчною напiвпосмiшкою спозирав за
приготуванням в дорогу. Його трохи спантеличила поведінка панi. Вiн чекав слiз, iстерики,
голосiння. Натомiсть господиня блiдими устами тихо зронила: «Дайте менi годинку...» Вона
коротко, по-дiловому, давала розпорядження, пакуючи поклажу. Двоє дiтлахів, яких виховувала
сама, хлопчик i дівчинка 8-12 років, здивовано i розгублено дивились то на неньку, то на дивного
гостя. В дорогу бралося в основному те, що здавалося Максимовi зовсім непотрібним: якісь книги,
папери, фотокартки i лише найнеобхiднiшi речi. Наприкiнцi пiдiйшла в куток до Максима i майже
наказово попрохала: «Пшепрошу пана». Перехрестилася, стала на лаву, де той сидiв, обережно
зняла iкони i сама загорнула кожну окремо в чисте полотно...
До залiзницi їхали всi на однiй пiдводi разом з тим невеликим скарбом, який дозволили взяти. Їхали
навмисно повiльно, щоб дощ дужче намочив iдейних ворогiв. У кожному звертаннi, у кожному
порусi Максима було пiдкреслено неприховане бажання дошкулити, якомога бiльше завдати болю,
принизити та морально образити свою бранку. Лядуховська мовчки, з почуттям власної гiдностi
сидiла на кiнцi фiри, обнявши дiтей. Дощ мочив її блiде красиве обличчя, потiчками стiкаючи на
одiж, але вона не помiчала цього. I нiяк не зреагувала, коли вже на залiзничнiй станцiї Максим
грубо штовхнув її з пiдводи, аж скрикнуло дiвча.
     Через пiвгодини потяг, здавалося, назавжди забрав з життя сiльського активiста образ панi,
залишивши лише маленький епiзод перемоги над iдейним ворогом...
    Важкий тупiт кованих чобiт тiнню летiв позаду. Вiн вiдлунював вiд високих цегляних провулкiв,
несподiвано бив в обличчя перед тупиками, так що переслiдувачi здавалися вже попереду, i втiкач
бiг на них, то на хвилю стихав, коли шлях перерізували вузенькi смужки газонiв. Цей тупiт,
здавалося, матерiалiзувався i тепер висiв над ним, як раптова грозова хмара, — попереду ще
яскраве сліпуче сяйво ослiплення, а позаду страхiтлива ртутна гора, вiд якої аж нiяк не сховатися.
Максим вже зовсiм видихався, а погоня не вiдставала. О Господи, невже пропадати?!
     Ще кiлька хвилин тому вiн спокiйно (в усякому разі, зовні) йшов вулицями Варшави i не чекав,
що так раптово зруйнуються його плани, хоча якихось чітких планів, власне у нього й не було.
Правда, знав, що всюди нишпорять нiмецькi патрулi, i внутрiшньо був готовий до всього. Протягом
останньої доби, вiд моменту втечi з залiзничного ешелону для вiйськовополонених, що вiз його
кудись на захiд, Максим, як нiколи, був обережний. Вiн, немов спортсмен на стартi, кожну мить
чекав стартового пострiлу, щоб зiрватися вперед, але все-таки не встиг зорiєнтуватися, коли цей
пострiл пролунав.
     Тiльки вiн вийшов з-за рогу одноповерхового будинку на околицi польської столицi, де,
здавалося б, особливої небезпеки не повинно бути, як майже впритул зiткнувся з трьома
озброєними нiмцями. Їх вiн боявся найбiльше. Тому, коли вони виникли, як примара, прямо перед
ним, вiн вiдразу ж остовпiв, забувши все, що планував перед тим для подiбних зустрiчей. Вiн
мовчки стояв, дивлячись їм прямо у вiчi, нiби хотiв за щось вибачитись. Вiд несподiванки хотiв
крикнути i не мiг. Лише вiдкритий рот, як у рибини, викинутої в прибережну траву, ще бiльше
пiдкреслював його страх i безпомiчнiсть перед ворогом. Солдати, переглянувшись, щось коротко
кинули один одному по-нiмецьки i потягнулися за автоматами, що висiли в кожного на плечi. Тiєї ж
митi, ранiше вiд розуму, спрацював iнстинкт — i Максим, як раптово випрямлена пружина, кинувся
назад. Куди? Про це знав лише тваринний жах, що прошив його від маківки до п’ят.
     Через кiлька сот метрiв вiн нарештi почав приходити до тями — i тепер його бiг потрохи ставав
цiлеспрямованим. Вiн мiг розраховувати лише на одне — що переслiдувачам надоїсть цей
марафон, адже фiзичнi сили були далеко не рiвнi — голодний знесилений сержант червоної армiї
проти вгодованих нiмецьких вояк; крiм того, на завадi стояло абсолютне незнання мiста. Коли бiг
нескiнченним лабiринтом коротких заплутаних вуличок, йому раптом спала думка кинутися в один
з будинкiв i попросити допомоги — далi бiгти майже не було сил, а тупiт чобiт по брукiвцi лунав
гучнiше нiж копита мiдного вершника. На роздумування пiшла доля секунди — i темний пiд’їзд
проковтнув втiкача. Затхле повiтря дихнуло в обличчя, але вже наступної митi Максим мчав
сходами поверх за поверхом, зупинився лише на останньому i, як загнаний звiр, загупав у першi
лiпшi дверi. Внизу вже стукотiли чоботи. З квартири обережно виглянула жiнка i не встигла опам’
ятатися, як Максим рвонув на себе дверi, кинувся в кiмнату i пошепки заволав:
     — Заховайте!.. Нiмцi...
     Жiнка з несподiванки мовчки дивилася на нього, нiчого не тямлячи. Гуркiт чобiт на сходах вивiв
її з оцiпенiння, i вона, підсвідомо догадуючись, затупцювала, не знаючи, що робити; пiдштовхнула
його в кiмнату, потiм вернулася до дверей, знову до нього. Але нарештi взяла себе в руки, рiшуче
повела втiкача у другу кiмнату, мовчки показала на шпарину мiж дерев’яним лiжком i стiною i коли
той миттю впав туди, накинула на нього ковдру.
     Скiльки там пролежав, Максим не знає. Вiн лише чув голоси нiмцiв, гупання чобiт по пiдлозi,
яка, риплячи, гойдала ліжко, виправдовування господинi-полячки i частий, гучнiший вiд крокiв
переслiдувачiв, стукiт свого серця. Коли гарячковий поверховий обшук стих i найчарiвнiшою
мелодiєю прозвучало клацання вхiдного замка, Максим лежав, немов вичавлений лимон —
безсилий вiд страху та бiгу, i вiд раптового послаблення внутрiшнього напруження, що досягло
свого апогею хвилю тому. Йому навiть важко було скинути з себе ковдру.
     Почулися легкi кроки — йшла господиня. Вiн полегшено зiтхнув: небезпека, видно, минула.
Кроки зупинились бiля нього, ковдра кудись попливла — i прямо над Максимом нахилилося
забуте, але таке знайоме обличчя панi Лядуховської...
     Максим згадував. Надзичайно чiтко в пам’ятi пропливали образи минулого, зворушуючи його
скам’янiле колись серце i душу. Знову i знову перед очима виринало обличчя панi Лядуховської i —
найболючiше — її очi, її погляд. Вiн тепер обпiкав його пекельним вогнем — i вiд нього неможливо
було сховатися. Проклятi очi, проклятий погляд! Максимовi часто, дуже часто доводилося
відчувати на собi погляди односельчан — осудливi, злi, холоднi, але вiн до них звик, i його огрубiла
натура не переймалася ними. Але тепер iншi очi, голубi, як небесна безодня, дивилися Максимовi
прямо в душу i — обпiкали. Вони його обпекли ще тодi, коли вiн, злякано зiщулившись, лежав мiж
лiжком i стiною. Тiєї ж хвилi, як їхнi погляди зустрiлись, вiн раптом впiзнав їх, спочатку очi i лише
потiм лице. Впiзнав саме тi очi, якi кiлька рокiв тому занепокоєно дивились на нього, коли Максим,
пiд’їхавши до оселi Лядуховської, не кваплячись, простував вiд пiдводи до ґанку.
     Тепер вони дивились на нього зверху вниз, спокiйнi, теплi, неосудливi. Вона впiзнала його —
вiн прочитав це в першому ж поглядi, але жодним словом не обмовився про їхнє знайомство i оту
неприємну останню зустріч. Протягом тижня, доки вiн набирався сил, підліковував простудженi
легені i чекав моменту непомітно зникнути з мiста, панi була уважна, щиро зацікавлена в безпеці
втiкача, але разом з тим повна самоповаги i власної гiдностi.
     Дiти, спершу зляканi i розгубленi, теж жодним порухом не виказували нiяких осудливих чи
образливих емоцій — напевне, після настанов матері. За ці дні ніхто з них — ні господарі, ні
несподіваний гість — навiть натяком не торкнувся минулого, i лише іноді погляд Лядуховської, що
на долю секунди затримувався на обличчі Максима, нагадував про нього. Але в ньому він ні разу
не помітив навiть іскри чогось негативного, її очi світилися спокоєм, щирістю i увагою, i, можливо,
це так здавалося, — якоюсь незбагненною любов’ю. Цей погляд, але з відтінком суму та співчуття,
дивився вслід втікачеві, коли той залишав рятівний прихисток. Максим, зміцнілий, переодягнений, з
чималим вузликом їжі на дорогу, тодi востаннє обернувся — i несподiвано їхнi погляди зустрілися.
Вiн знітився, винувато посміхнувся i вкотре за час короткого прощання видавив: «Дякую Вам...
Дякую...»
     Усі дні перебування в квартирі Лядуховської Максимовi було не стiльки соромно, скільки
ніяково, вiн не знав як поводитися, що казати. Турбота i увага господині його зовсiм збентежили,
вiн нiяк не мiг розібратися в джунглях чужої психології та чийогось світогляду.
     Про свою варшавську пригоду Максим забув хутко. Перед ним стояло більш важливе завдання
— добратися додому. З труднощами, але йому це вдалося. Потiм — партизанщина, знову бої,
розвідки. Після війни — відбудова; колгоспні справи стерли з пам’ятi дивну зустріч, здавалося,
назавжди...

     Але ці очi, цей погляд раптом сплив аж перед смертю. Тепер вiн був іншим. Якщо ранiше
погляд пані заспокоював, давав впевненість, вiд нього віяло теплом, то тепер, залишаючись таким
же щирим, уважним, спокійним, вiн чомусь засуджував, таврував i пік несамовито диким вогнем.
Максим хотiв смерті, але вона не приходила. Над ним все нижче i нижче опускалися голубi очi пані,
i вiн дивився на них, як смертник на сокиру ката.
      ...Максим помер через декілька днів. Вiн довго мучився, щось злякано кричав про якісь очi, вiд
чогось затулявся. На всi запитання домашніх мовчав i лише перед самою смертю стомлено, ледь
чутно прошепотів: «Краще нехай Бог мене судить, нiж вона... Краще Бог...»
     Через хвилю його не стало.