Ірина Вільде

1907 - 1982

ЩАСТЯ

— Як будеш слухняна, то Бозя принесе тобі під ялинку лялю, що заплющує оченята, коли йде спати.
Ляля та вже два дні дожидала різдва у шафі, але дівчатко не знало про це й було слухняне. Дівчинці минуло ледве п'ять років.
Велика ляля, така велика, як вона сама, зовсім збила її з пантелику. Дівчинка стрибала, плескала в долоні, обіймала всіх, а очі
блищали, як скло на сонці.
Це звалося щастям: п'ять літ і ляля, що заплющувала оченята, як ішла спати.
Потім їй стало вже чотирнадцять. Ходила до третього класу гімназії і пильно стежила, щоб завжди мати гарненько зачесану голівку.
Мама обіцяла доні за добрий поступ у науці рожеву шовкову сукенку. Доня вчилась пильно, і мама мусила дотримати слова.
Мама застала доню проти дзеркала в новій рожевій сукенці з червоними плямами на личку.
— Боже! Таж вона має гарячку! — перелякано вигукнула мама. — Маріє, стеліть постіль — дитина хвора!
Дитина заплющила очі й не обзивалася. Дозволила зняти з себе черевики.
— Боже, вона непритомна! — заголосила мати. — Маріє, скидайте з неї сукенку!
Тоді доня розплющила оченята:
— Обережно, Маріє-любко, бо це ж шовкова сукенка!
І це було щастя: чотирнадцять літ і рожева шовкова сукенка.
У сімнадцять літ стала вередлива. Батько гадав, що це нерви, стара пестунка Марія називала це «натурою», а мама думала, що це
настрої сімнадцятиліття.
І це справді були настрої сімнадцятиліття. Доня закохалася.
Чи не забагато це сказано?
Та ні! Бо коли хочеться когось щодня бачити, коли буває так сумно на серці, що аж сльози навертаються на очі, бо хтось проходить
повз тебе, навіть не посміхнувшись, то це має означати, що доня таки справді закохана.
А за цим щоразу виникали нові сердечні турботи. А чи буде він на іменинах подруги, чи, може, не буде? А як буде (скажімо, що певно
буде!), то чи буде танцювати з нею, чи з галасливою Дорою?
Він був на іменинах (сімнадцятилітні мають інколи протекцію в долі!), але… що з того, коли майже всі танці прогуляв з тією… з
Дорою! Зате, коли треба було йти додому, він пішов з нею. Прощаючись біля брами, сказав те, що звичайно кажуть у таких випадках:
— Цей вечір найщасливіший у моїм житті…
Доня мала тільки сімнадцять літ і не знала, що у подібних випадках звичайно так кажуть, і тому з надміру почуттів до ранку не могла
заснути.
Це теж було щастя: сімнадцять літ і слова, що їх звичайно в таких випадках кажуть.
Вона одружилася з тим, що його так дуже любила. Це був ще один доказ того, що доля дивилася на неї ласкавим оком. Потім все
сталося, як вона собі цього в мріях бажала. Цілком так: рожеві місяці закоханості в свого нареченого заступили медові місяці
шлюбу. На жаль, тільки місяці… Бо несповна за рік по її одруженню відчула себе якось дивно самотньою.
Згодом звідкись взялася туга за дитиною. Бажання це прийшло саме вчасно. Незабаром почуття самотності поступилося перед
почуттям ніжного страху.
У безсонні, тривожні, сповнені солодкого чекання ночі думала: «Дитина — то найбільше щастя, про яке тільки можна мріяти…
Молодість, врода, кохання чоловіка — все це з часом минає, а дитина росте… Це щастя, яке переростає нас самих…»
Коли лікар подав їй рожеву подушку, а в ній маленьке червонясте личко, вона всміхнулася крізь сльози, щаслива, як ніколи.
Це було найбільше щастя: рожева подушка, а в ній — маленьке червонясте личко.
Пройшло ще кільканадцять років. Кажемо — «пройшло», хоч насправді ті роки не йшли, а лізли. Були дуже важкі. Їй принесли вони
ще трьох дітей.
Неділя пополудні. Він, чоловік, сидить при не прибранім ще столі, читає ілюстрований журнал. Вона доїдає остачу від обіду. Нарешті
може й вона попоїсти. У так званій дитячій кімнаті — галас, сміх, плач, регіт, вигуки…
«Господи, дай силу витримати… Адже це день у день!»
Кличе до себе служницю, дає їй гроші за «вихідне» в неділю. Набагато більше, ніж належить. Окремо дає гроші для неї і дітей на
пополудневий театр, кіно, каруселі, ах! — на що самі схочуть, аби тільки забрала їх на кілька годин з дому. Одне пополудні не чути їх
галасу. Одне-однісіньке пополудні на тиждень мати для себе. Виключно для себе…
Вони обоє залишаються самі. Колись вони інакше зустрічали таке сам на сам. Та ба! — це було колись. Тепер вона чекає, аж і він
кудись піде. Обоє вони вже не почувають обов'язку ховати свою нудьгу.
— Ти не йдеш сьогодні до клубу? — питає нервово.
Він і далі ще є добрим чоловіком і розуміє, що їй теж має належати одне пополудні на тиждень, тому каже:
— Треба буде піти…
— Іди… іди, — радить надто поспішно.
Нарешті — сама. Втомлена, падає на канапу. Нарешті — спокій.
Тепер її єдине щастя: раз на тиждень пополудні лишатися самою й мати спокій…
Вона лежить на старосвітській канапі (родинна пам'ятка!) без волі і якого-небудь руху думки, насичуючись єдиним своїм щастям —
спокоєм. Їй навіть на думку не спадає, що за мрячними від темно-лілового візерунка стінами її дому може бути інше, народжене
бурею і сонцем, щастя. Але вона не може знати цього, бо її погляд не сягає далі лілових рож на стінах цієї затхлої кімнати.

1932

ДУХ ЧАСУ

Галя манікюру є собі пальчики й розмірковує над подіями останнього тижня. Виходить, що таки їде до Львова.
Власне, вона проти цього нічого не має. Чого? Можна й до університету записатися.
Правду кажучи, Галя думає, що це мусить навіть бути цікаве: приходиш собі на лекції, коли хочеш, покидаєш, коли хочеш. А до того
товариші. Так, там обов'язково всі товариші.
Справді цікаво.
А крім того, й те треба взяти до уваги, що тут, у їх містечку, зараз би всі інакше почали до неї ставитись, якби була в університеті
записана.
Не обов'язково й кінчати. Назва «студентка» й так прилипла б уже до неї на довгі роки.
Все це було б дуже миле, якби мама не вперлася, щоб вона таки дійсно закінчила університет. Грошей у них не переливається, тож
і Галя не може довше студіювати над чотири роки. Галя мусить мати свій хліб і бути самостійною, — каже мама.
Але Галя не хоче ані свого хліба, ані самостійності, бо Галя має свої плани…
Але як пояснити це мамі, коли мама ще з тих, що за власним хлібом уганялися?
Тому Галя вибирає окружні дороги:
— Мама знає, що Стефко Загірний ще й цього року не закінчив курсу. Каже, що в університеті не те, що в гімназії… Каже, що
попросту… попросту… не можна того курсу закінчити…
Мама не догадується, куди спрямована стріла, тому відповідає в найглибшому переконанні:
— А ти, доньцю, покажеш усім, що за чотири роки приїдеш з дипломом у руці… Ще, може, й з планом докторської праці… Так, я не
раз це говорила, що жінки куди здібніші й солідніші від чоловіків. З мене тоді сміялися… а тепер ти доведеш… Ех, якби я мала таку
змогу студіювати в університеті, як ти…
Галя підкрадається з іншого боку:
— Мама чула, що Оля виходить заміж на канікули? Сміється, що на студії іду. Каже: «Волію ті гроші собі на посаг зложити». Каже
таке смішне: «Заки ти покінчиш свої студії, то я вже сина буду виховувати на щирого патріота». Смішно… — додає від себе Галя для
того, щоб увести в оману материне вухо.
Але мама наче недочуває сьогодні.
— Дурницю робить Оля, а ще більшу її батьки, що дитину без ніякого звання, без забезпечення дають з хати… Ану ж хай умре
чоловік, чи, і таке буває, вона не зможе погодитися з ним у співжитті, то що тоді? От ти, моя доньцю, скінчиш університет, будеш своя
пані… А тоді… знайдеш собі до вподоби чоловіка — добре. Не знайдеш — теж добре… А продавати себе комусь задля кусника
хліба не потребуватимеш…
Галя не пробує вже більше. Пощо? Однаково з мамою не порозуміється…
На ганку сидить бабця. Сидить отак цілими днями до сонця та й тільки й роботи, що мухи обганяти з рук.
Галя з серцем, повним непорозумінь і жалю, сідає собі на поріг ганку біля стіп бабці.
Колись… як бабця ще цікавилася тим, що дома діється, Галя не з одного свого клопоту звірялася їй. Тепер бабця вже старенька.
Дуже старенька. Буває інколи, що й переплутує минуле з теперішнім. А все ж таки… коли серце переливається від жалю, а рідна
мама не розуміє…
До кімнати мами долітають слова розмови внучки з бабцею. Галя мусить кричати, бо бабця недочуває гаразд:
— Ну, нащо мені це, бабцю?
Бабця щось відповідає, бо Галя знову каже:
— Але як я це мамі скажу? Як?..
Це вже мусило обурити бабцю, бо підносить голос так, що мама розуміє кожне слово:
— А ти роби ось як: запишися на той університет… хай мамі здається, що ти вчишся… а ти розглянься… добре… Я теж так
робила… але моя мама знала про це… відвезли ніби до міста музики вчитись. А до року вже по весіллі було…
І знову не можна розуміти слів бабці. Мама догадується, що тепер ідуть науки: як повинен він виглядати та в який спосіб найлегше
собі його серце здобути. Але ось знову щось обурює бабцю, бо голос знову стає на цілу октаву вищий:
— Коби я була таку доньку мала, як ти!.. З своєю… з твоєю мамою… мала я чистий хрест Божий з її науками та самостійностями…
Не хотіла… розуміти мене, що для жінки найкраща самостійність при боці чоловіка… Богу дякую, що хоч внучка розуміє мене…
І знову щось шепочуть обидві…

1934