Марко Вовчок

1833 - 1907


                                                      Отець Андрій
І
  «Ох, Бо¬же мій, Бо¬же, що та лю¬бов змо¬же!» - як то в пісні співа¬ють.
  У на¬шо¬му селі був чо¬ловік, Пет¬ро Самійлен¬ко. Він мені й ро¬дич да¬ле¬кий. Чо¬ловік був ду¬же доб¬рий, до своїх щи¬рий, зро¬ду-
віку ніко¬го не скрив¬див. А ве¬се¬лий був! Як ко¬ли в праз¬ник збе¬руться лю¬ди до йо¬го ха¬ти, поч¬не він то¬чить: як жид на війну їхав,
або як ко¬пи¬тан зорі лічив, або про ляхів. От ляхів тільки не лю¬бив ду¬же. І в вічі ля¬хові не по¬ди¬виться. Якось змор¬щиться, да все
чми¬хає або чхає. Пан наш око¬ном і пи¬тавсь-та¬ки йо¬го: «Що се тобі, Самійлен¬ку, та¬ке?» А він йо¬му: «Та¬ку, па¬не, на¬ту¬ру маю і
аби по¬ба¬чив та¬ко¬го па¬на, як ви, за¬раз і чха¬ти. Ма¬буть, якась вра¬жа відьма так мені по¬чи¬ни-ла, як ще ма¬леньким був». Оце,
бу¬ва¬ло, як ідуть пізно лю¬ди по се¬лу та ре¬го¬чуться, то хоч і не пи¬тай - од Самійлен¬ка. Жінку він мав доб¬ру, ро¬бо¬тя¬щу; діто¬чок
Бог дав тільки дівчин¬ку, Ок¬са¬ну. Рос¬ла во¬на, як утя на воді, і пе¬ще¬на бу¬ла та¬ка! бо ска¬за¬но - єди¬нач-ка. Іде ма¬ти на го¬род
або до сусіди - і Ок¬са¬на за нею, як клу¬бо¬чок, ко¬титься. Тре¬ба ста¬ро¬му в по¬ле - доч¬ка вв’яжеться за та¬том. Цо¬ко¬ту¬ха та¬ка!
як риб¬ка ве¬се¬ла, а про¬те ро¬зум¬не й слух¬ня¬не ди¬тят¬ко.    

II
  Зрівнялось їй два¬над¬цять го¬дочків; по¬мер ста¬рий Самійлен¬ко, не¬хай царст¬вує! Ду¬же за¬жу¬рив він жінку! Хоч во¬ни й
за¬мож¬ненькі бу¬ли - ма¬ли ха¬ту гар¬ну і ху¬до¬бу, - та все без йо¬го зос¬та¬лись, як си¬ро¬ти.
  Приходжу до них: доч¬ка в сад¬ку, мов та зо¬зулька кує, ста¬ра жу¬риться, пог¬ля¬дає по дворі та й ка¬же:
  - Голубонько моя! не¬на¬че мені світ зав’яза¬ний! Сум¬но мені, нуд¬но мені! ве¬ли¬кая моя ту¬га!
  - На те во¬ля Бо¬жа, моя люб¬ко, - ка¬жу я. - Пла¬чем ли¬ха не поп¬ра¬ви¬те. У вас доч¬ка рос¬те.
  Вона тоді й ка¬же:
  - Перед смер¬тю Пет¬ро ка¬зав мені, що під ста¬рою че¬реш¬нею, в сад¬ку, він срібні гроші за¬ко¬пав. «Не¬хай, - ка¬же, - нашій Ок¬сані
бу¬де; і не ви¬ко¬пуй їх, жінко, бо вра¬жих ляхів не всте¬ре¬жеш¬ся. Або от¬цю Андрію од¬дай».
  Ми за¬раз-та¬ки й пішли ви¬ко¬пу¬ва¬ти ті гроші. І справді, знай¬шли гле¬чик, ви¬со¬ченький собі, по¬вен гро¬шей, а гроші все срібні,
все кар¬бо¬ванці. Полічи¬ли та й од¬нес¬ли до от¬ця Андрія.    
III
  Хутко по тих ча¬сах і мій чо¬ловік по¬мер. Пішла я на за¬робітки в го¬род; ста¬ла в од-них панів за най¬мич¬ку. Бу¬ла я там чо¬ти¬ри
ро¬ки; і доб¬ре мені бу¬ло, по¬ки па¬нич не оже-нив¬ся. Узяв він мо¬ло¬деньку пан¬ноч¬ку і на лич¬ко ду¬же гар¬ну. Во¬на за¬раз усе
пе¬ре¬вер-ну¬ла по-своєму; нічим їй не вго¬диш. «Ти го¬во¬риш не так! у те¬бе хуст¬ка по¬га¬на! та надінь сукні! яку оце оде¬жи¬ну
по¬че¬пи¬ла!» А я, як і те¬пер, у плахті і в за¬пасці. І ста¬ру панію поч¬не мушт¬ру¬ва¬ти, бу¬ло, з са¬мо¬го ран¬ку: «Що се ви, мамінько,
без чеп¬чи¬ка вий-шли? Хто ж то ви¬дав! оце, як му¬жич¬ка, хо¬ди¬те!» Ста¬ра ввійде собі в ха¬ту до ме¬не або в са¬док за¬бе¬реться та
пла¬че-пла¬че!
  Покинула я їх, пішла в своє се¬ло.
  Як по¬ба¬чи¬ла я Ок¬са¬ну, аж ру¬ченька¬ми сплес¬ну¬ла. Підня¬лась ви¬со¬ко дівчи¬на, став¬на, хо¬ро¬ша; ко¬са їй аж до по¬яса; і
та¬ка лас¬ка¬ва, привітна, ввічли¬ва!
  А що хлопці дуріли! Яка во¬на мо¬ло¬де¬сенька, а вже сва¬ти не пе¬ре¬во¬ди¬лись у хаті. І хо¬роші все лю¬ди сва¬та¬ли, ба¬гаті - не
хотіла.
  Полюбився їй один па¬ру¬бок, Тиміш Кряж. Він був не панський - ка¬зен¬ний. Ко¬хав і він її ду¬же. Де бу¬де од¬но, і дру¬ге ту¬ди біжить.
На ве¬чор¬ни¬цях, на ву¬лиці - все в парі, як ті го¬луб’ята. До¬жи¬да¬ли во¬ни осені, ду¬ма¬ли вже поб¬ра¬тись. Вже й барвінку на вінок
наб¬ра¬ли, і руш¬ни¬ки на¬го¬то¬ви¬ли. І такі ве¬селі бу¬ли, щас¬ливі! лю¬бо бу¬ло й по¬ди¬виться, не¬на¬че сам по¬мо¬лод¬шаєш.
IV
      Отже, не ду¬ма¬ли не га¬да¬ли - на¬ки¬ну¬лось ли¬хо: по¬ба¬чив Ок¬са¬ну наш пан око¬ном та й ув’язав¬ся за бідною дівчи¬ною.
Не¬ма їй стеж¬ки вільної; і ули¬цею не пе¬рей¬де, щоб він не дог¬нав та не по¬чав підмов¬ля¬ти… Далі велів її си¬ломіць узя¬ти до
по¬коїв.
  По се¬лу, не¬на¬че хма¬ра най¬шла, за¬шуміло. Гро¬ма¬да зібра¬лась, як ніч, сум¬на; мо¬ло-диці кри¬чать, пла¬чуть; а ма¬ти - як
не¬жи¬ва хо¬дить. Ра¬ди¬лись цілий ра¬нок. По¬ло¬жи¬ли, щоб Ок¬са¬ну од¬би¬ти в ля¬ха то¬го ж са¬мо¬го ве¬чо¬ра.
  Тиміш зібрав па¬рубків: «Братіки мої, то¬ва¬риші милі, по¬можіть мені!» Засіли во¬ни не¬да¬ле¬ко панських бу¬динків, за мо¬ги¬лою, а
як смерк¬ло, підібра¬лись під самі вікна; див-ляться - стоїть Ок¬са¬на і ру¬ченьки опус¬ти¬ла; біла, як хуст¬ка, а пан око¬ном узяв¬ся в
бо-ки і сміється, і за¬го¬во¬рює, далі за ру¬ку її… Во¬на як ухо¬пи¬ла сто¬лик, що тут сто¬яв, підня¬ла над ним та так по¬ди¬ви¬лась
сум¬но, що, хлопці ка¬жуть, аж нам сер¬це по¬хо¬ло¬ну-ло.
  Пан око¬ном пог¬ри¬мав і вий¬шов, а Ок¬са¬ну знов замк¬нув. Па¬руб¬ки наші ки¬ну¬лись, тільки дзвеніло скло в вікнах, вско¬чи¬ли в
по¬кої, вхо¬пи¬ли Ок¬са¬ну та й пом¬ча¬ли до от¬ця Андрія.

V
      Я тоді слу¬жи¬ла в йо¬го за най¬мич¬ку. Він удо¬вець, ста¬рий, ста¬рий; бо¬ро¬да дов¬га, біла як мо¬ло¬ко. Сидів він, чи¬тав Свя¬те
Письмо, свічеч¬ка горіла, як убігли хлопці з Ок-са¬ною. Він ус¬тав та: «Бо¬же бла¬гий! Бо¬же мій ми¬лос¬ти¬вий! - ка¬же, - де твоя
прав¬да в світі! Діти мої любі! звінчаю я вас; ідіть до церк¬ви».
  Повів їх та й звінчав за¬раз. Поб¬ла¬гос¬ло¬вив і ка¬зав не бо¬ятись нічо¬го: «Я сам бу¬ду одвіт дер¬жа¬ти!»
  А па¬руб¬ки тії - ска¬за¬но, вітер у го¬лові, мо¬лодії - вид¬ра¬ли десь му¬зи¬ки і по¬ве¬ли мо¬ло-дих по се¬лу, гу¬ка¬ючи, співа¬ючи;
пішли танці, регіт… Цілу ніч гу¬ля¬ли і мо¬ло¬дих од се-бе не пус¬ка¬ють; обс¬ту¬пи¬ли їх, як військом… Ран¬ком од¬ве¬ли до
Ти¬мо¬ше¬во¬го батька, а самі розійшлись на пан¬щи¬ну, як і не бу¬ло їх.
VI
  За Ок¬са¬ною, як її вик¬ра¬ли, то за¬раз пан збігав¬ся, кри¬чав і бивсь у дворі ду¬же, да за во¬ро¬та не вий¬шов; іще ка¬зав замк¬ну¬ти
їх і сто¬ро¬жу пос¬та¬вив.
  Як доз¬нав¬ся ж, що Ок¬са¬на вже звінча¬на, - ма¬ло прис¬лу¬гу з світу не зігнав і ус собі обірвав з гніву; а лю¬дей то ду¬же обіжав. Побіг
до от¬ця Андрія, як з гіллі зірвавсь; две-ри¬ма сту¬кає,
  грюкає, но¬га¬ми ту¬по¬че - так храб¬рує!
Отець Андрій вий¬шов до йо¬го. Він за¬раз і крик¬нув…
Отець Андрій підняв ру¬ку та йо¬му:
  - Бушувати в моїй хаті не го¬диться. Я ста¬рий чо¬ловік і слу¬жу Гос¬по¬дові; ути¬хо¬мир-тесь!
     Той і стих¬нув зра¬зу.
  - Хотіли ви бідну дівчи¬ну по¬гу¬би¬ти… Чи у вас же не бу¬ло сест¬ри або ма¬тері рідної? Сха¬меніться! Бог не по¬пус¬тив ве¬ли¬ко¬го
гріха, так ви мет¬ну¬лись тоді ста¬ро¬го чо¬ловіка обіжа¬ти! А лю¬би¬те, як лю¬ди ве¬ли¬ча¬ють доб¬рим чо¬ловіком. Го¬ре вам! Не
обіжай¬те бідних лю¬дей! Я сього не по¬пу¬щу, по¬ки жив. Я най¬ду суд і розп¬ра¬ву! Йдіть собі з Бо-гом!
Панок наш верть за двері, як об¬па¬ре¬ний. З то¬го ча¬су й бу¬дин¬ки от¬ця Андрія об¬хо¬дить.