Михайло Жайворон

Душевні люди залізають в душу
Потроху, безголосо, крадькома.
Подивишся, то ніби не байдужі,
Й за пазухою каменя нема.

Облещують – а ти тому і радий,
Лукавлять – а ти начебто сліпий.
Не просиш – все одно тобі порадять,
Кого, коли і де переступить.

Душа відкрита навстіж і нарозхрист,
Заходять всі, кому уже не лінь.
Не вгледиш – хазяюють твої гості,
Й тебе самого вже нема у ній.

Болить душа самотня у конфузі,
Потоптана, сплюндрована, німа.
Вмивають руки учорашні друзі,
І ворогів вже начебто нема.

Бредеш отак один у велелюдді,
Все починаєш нібито з нуля.
Проте і сам нікого вже не судиш, –
В душі колишеш Боже немовля.